Ми, українці, маємо надзвичайно
велику та захопливу історію. Наша минувшина – це безмежний простір, в якому так
багато правди та неправди, відваги та зради, любові та ненависті. Вартує
прочитати лише один параграф і ти зрозумієш, що українська історія – це не
підручник, це щось окреме та філософське, вірну сторону якого знайдуть лиш
деякі.
Однак, що б там не було, де і з ким
би ми не були, українців завжди переслідували якісь неприємності від ворогів та
заздрісників. Наші землі постійно хотіли загарбати, мову завжди всіляко
знищували, людей – принижували. Але це давало все більший поштовх до боротьби
українців за власну свободу. Скільки жорстоких боїв пронизало, мов шалені ворожі
кулі, долю цілої нації. Скільки заплаканих матерів не дочекалися свого сина,
дружини – чоловіків, а діти – найріднішого в світі батька. Яка причина тих
історичних баталій? Просто українці – геть не ті люди, які б «танцювали» під
чужоземські «дудки». Ми волелюбний народ, це доводили козаки, повстанці,
дисиденти та інші борці за нашу незалежність, кожен у своїй царині. Сучасним
військовослужбовцям, волонтерам та активістам і досі доводиться підтверджувати
позицію наших пращурів.
На дворі двадцять перше століття. Час, коли,
начебто, все вирішують папери та домовленості. Але, мабуть, не завжди та не
всі. Російський агресор вже вкотре демонструє нам свою силу, ненависть до
всього українського та драконівські шляхи до розв’язань проблем. Шкода лише, що
ціна надто дорога – це тисячі життів українських патріотів. Це десятки тисяч
зламаних доль, які зустрілися з війною сам-на-сам. Не можу стверджувати, але
думаю, що в Україні немає жодного клаптика землі, де б не пролилася кров
українських Героїв. «Хто за що, а ми – за незалежність. Отож нам так і важко
через те» - так багато сенсу в словах письменниці Ліни Костенко і мабуть додати
вже немає чого.
Немає коментарів:
Дописати коментар